ВКЛОНІМОСЯ ВЕЛИЧНИМ ТИМ РОКАМ...

Людний, Федір Петрович. Фронтовими дорогами війни / Ф. П. Людний. – К. : Україна, 2012. – 423 с. : портр.

Ніхто не забутий, ніщо не забуте ; Перший удар прийняли застави / В. Д. Ольшанський. Наш четвертий партизанський батальйон / В. К. Бондар. Розкажи, прапор полковий / М. А. Царьов ; упоряд. М. В. Стетюха ; авт. передм. О. П. Косюк. – К. : Україна, 2011. – 854 с. : фотогр.

ФАКТИ ПРО ВЕЛИКУ ВІТЧИЗНЯНУ ВІЙНУ 

 75 років минуло від початку Великої Вітчизняної війни. З кожним роком все менше серед нас героїв, справжніх свідків тих подій. І тим ціннішою стає пам’ять про велику війну, ціна перемоги у якій – мільйони жертв і тисячі подвигів. Тож ми пропонуємо факти, які характеризують цю війну.

 • Протягом 10 років після Дня Перемоги Радянський Союз формально перебував у стані війни з Німеччиною. Вийшло так, що, прийнявши капітуляцію німецького командування, Радянський Союз вирішив не підписувати мир з Німеччиною, і тим самим залишився з нею у стані війни. І лише 25 січня 1955 Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про припинення стану війни між Радянським Союзом і Німеччиною», тим самим юридично оформивши закінчення бойових дій.

·  18 років в Радянському Союзі не святкували День перемоги. З 1947 року довгий час це свято практично не відзначалося і було робочим днем. Вперше широко відсвяткували його в ювілейному 1965 році. Тоді ж День Перемоги став вихідним.

·  З 7 до 43 мільйонів виросла кількість радянських громадян, котрі загинули під час Великої Вітчизняної війни. Радянська влада не горіла бажанням займатися реальним підрахунком втрат за час бойових дій. Тому одразу після закінчення війни Сталін просто нізвідки взяв цифру 7 мільйонів чоловік. В 50-х роках ця цифра виросла до «понад 20 мільйонів». Реальне ж дослідження втрат почалося лише в кінці 1980-х років. Тоді почали говорити вже про майже 30 мільйонів. Врешті решт зупинилися на цифрі 43 мільйони загиблих. Хоча це питання до цього часу залишається відкритим і навряд чи на нього коли-небудь зможуть дати остаточну відповідь.

• Вже після розвінчання «культу особи» ця цифра зросла до «більше 20 мільйонів» (про це сказав тодішній генсек Хрущов). Реальне ж дослідження втрат почалося лише наприкінці 1980-х років. Тоді вже почали говорити про майже 30 мільйонах. Згідно з оцінкою російського публіциста Бориса Соколова, загальні людські втрати СРСР у 1939-1945 рр.. - 43 млн. 448 тис. осіб, а загальна кількість загиблих у лавах Радянських Збройних Сил у 1941-1945 рр.. - 26,4 млн. осіб (з них 4 млн. чоловік загинули в полоні). Якщо вірити його даними, то співвідношення втрат бійців Червоної Армії і Вермахту на Східному фронті досягає 10:1. Однак питання про кількість загиблих досі залишається відкритим, і навряд чи на нього коли-небудь зможуть дати остаточну відповідь.

• 80 тисяч радянських офіцерів під час Великої Вітчизняної війни були жінки.

• У цілому ж на фронті в різні періоди зі зброєю в руках боролися від 600 тисяч до 1 мільйона представниць слабкої статі. Вперше у світовій історії в Збройних Силах СРСР з'явилися жіночі військові формування. Зокрема, з жінок-добровольців було сформовано 3 авіаційні полки: 46-й гвардійський нічний бомбардувальний (войовниць з цього підрозділу німці називали «нічними відьмами»), 125-й гвардійський бомбардувальний, 586-й винищувальний полк ППО. Також були створені окрема жіноча добровольча стрілецька бригада і окремий жіночий запасний стрілецький полк. Жінок-снайперів готувала Центральна жіноча школа снайперів. Крім того, було створено окрему жіночу роту моряків. Варто відзначити, що воював слабка стать досить успішно. Так, звання «Герой Радянського Союзу» за час Великої Вітчизняної війни отримали 87 жінок.

• Цікаво, що згідно із секретними додатками до постанов Державного комітету оборони зафіксовано: на всіх етапах війни, переможних і провальних, пили в Червоній Армії приблизно однаково. Наприклад, вже в грудні 1943 року Червона Армія «вжила» 5 млн. 665 тис. літрів.

• Правда, гарячливе належало не всім. 20 липня 1941 головний «постачальник» СРСР Анастас Мікоян запропонував у своїй постанові «встановити, починаючи з 1 вересня 1941 року, видачу 40-градусної горілки в кількості 100 грам в день на людину червоноармійцям і начальницькому складу діючої армії». Але Сталін після слів «складу» дописав «військ першої лінії». Мовляв, хочеш випити - йди воюй, а не відсиджуватися в тилу.

• Причому, до закінчення Великої Вітчизняної війни не було вручено близько трьох мільйонів нагород. Крім високої ротації особового складу (когось перевели, когось - у лазарет, а багато гинули), причиною такої затримки стала банальна нестача самих орденів і медалей. Не встигали випускати.

• Відразу після війни Головне управління кадрів Міністерства оборони, архівні служби, військкомати почали активно займатися розшуком нагороджених. До 1956 року було вручено близько мільйона нагород. Потім розшук, по суті, припинився. Видавали тільки в разі звернення громадян. За наступні десятиліття було вручено ще близько півмільйона орденів і медалей. 

• Більше 400 осіб здійснили подвиг, аналогічний «матросовскому».

• Першим, хто пішов на амбразуру, став молодший політрук танкової роти Олександр Панкратов. 24 серпня 1941 в боях за оборону Новгорода Панкратов закрив собою ворожий кулемет, що дозволило червоноармійцям без втрат зайняти плацдарм. У цілому ж, до «розпіареного» Олександра Матросова, аналогічний подвиг здійснили 58 осіб.

• За даними істориків Дробязко і Романько, під час війни на службу до німців перейшло близько 400 тисяч поліцаїв. Правда, дана цифра досить умовна, оскільки перевірити її не представляється можливим. По-перше, частини регулярної армії СРСР у полон поліцаїв намагалися не брати. Їх знищували відразу. Крім того, починаючи з 1942 року, багато хто почав переходити до партизанів. Вже до 1944 року подібні переходи стали масовими, і тільки поліцейські, у яких були руки в крові по самі лікті, залишалися вірними німцям.

·  Понад 400 тисяч нагород і медалей не були видані радянським ветеранам. При чому, на день завершення Великої Вітчизняної війни не було вручено понад 3 мільйонів нагород.  Серед інших, причиною такої затримки стала банальна нехватка самих орденів та медалей. Їх не встигали випускати.

Одразу після війни Головне управління кадрів Міністерства оборони, архівні служби, воєнкомати почали активно займатися розшуком нагороджених. До 1956 року було вручено біля мільйона нагород. Потім розшук майже припинився. Однак  400 тисяч нагород, що залишилися, навряд чи коли-небудь знайдуть своїх героїв: ветеранів вже практично не залишилося в живих.

·  334 населені пункти в Україні були спаленіфашистами разом зі всіма мешканцями. Найбільшим містечком, знищеним під час війни, стала Корюківка Чернігівської області. За 2 дні із 1300 будинків були спалені 1290, вбито і спалено – 7 тисяч мешканців містечка.