Тарас Шевченко "Тарасова ніч"- вірш дня.
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється…
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує…
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись;
Виростають нехрещені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле криє,
Ляхи, уніати
Налітають,— нема кому
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Гіркими сльозами:
«Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!»
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де поділися? Згоріло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, діти козацькії,—
Така ваша доля!
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обізвався пан Трясило:
«А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!»
Вже не три дні, не три ночі
Б’ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
«Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи –
Наше безголов’я».
«Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров’я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду,—
Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні крюки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,—
Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.
Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче…
Згада козак гетьманщину,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.
Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
«Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».
[6 листопада 1838,
С.-Петербург
В бібліотеці оформленно книжкову віртуальну виставку
«Постає
твій образ, наче промінь»
"Тарас"
Будь проклят світ, що дав його труні, будь проклят день, коли його не стало… Не граймо, браття, не сумній струні, над мужністю ридати не пристало. Йому один раз жити, як усім… Та прикро: час дає по сто літ дурням, а генію – якихось сорок сім, ще й тих третину роздарує тюрмам. Смерть ліпшою не стане від прикрас, Якщо вона і генієва навіть. А люди кажуть: вічний наш Тарас! Я теж кажу, і серце не лукавить. І серце вірить, що Тарас живе, ішло зі смертю щось від неї дужче, ішло, мабуть, народження нове, коли відпало все чуже, минуще. Коли хльосткі міщанські язики не посмакують долею поета – що їв, що пив, і скільки пив, і з ким, чи не бував крізь музи хтось іще там; коли над ним не скиглить самота, коли недуга не підкосить ноги, коли поет народним гнівом став, і вже народ немислимий без нього; коли не можуть уряд і закон над ним вчинити доблесну розправу; коли не може п’яний солдафон крізь стрій погнати українську славу.
Гренджа-Донський, В. С. Твори / Василь Степанович Гренджа-Донський ; упорядкув., вступ. ст. та примітки О. В. Мишанича. – Ужгород : Карпати. – 1991. – 208 с.
"Пророкові – великому Кобзареві"
…Поет помер – Кобзар живе! Кобзар наш житиме повіки, І він зведе на правий шлях Всі українські ріки. Думки пророка рознеслись Й по нашій Україні, І нам відваги надають У боротьбі, в лихій годині. І дармо ворог скреже в зуби І хоче розлучити нас, – Ми не підем до власної загуби, Бо в нас Кобзар, у нас Тарас! Його огненнії слова Карпаття зрозуміло, Він нас веде на спільний шлях, А ми ступаймо сміло!
Керекеш, Ю. Ю. Від пісні до жарту : лірика, гумор / Ю. Керекеш. – Ужгород : Мист. Лінія, 2007. – 180 c.
"Чекаємо Тараса" Кобзар до Ужгорода йде, Іде, іде, а час минає… Подумав, що ніхто не жде Його у Закарпатськім краї. Гостинно притулок дали Ми двом великим Олександрам – Свого ж Тараса прирекли На довгі і ганебні мандри. Тарасе, батьку наш, прости Своїх синів незрячих, голих! З колін не можемо звестись: Таки ми справдішні "моголи". Прийди – настав на розум нас, Щоб ми, вкраїнці-автохтони, Не лізли на чужий Парнас, Не били чужакам поклони. Я мрію, щоб той час наспів, Коли, твоїм підняті духом, Ми зважимося ворогів Крицевим пригостить обухом. І хочу, щоб той день настав, Коли до тебе прийдуть друзі, Оточать колом п’єдестал І покладуть на нього ружі. Немов безстрашний вартовий, Ти піднесешся на майдані – І вже ніхто нам не страшний, Ніхто нас не заб'є в кайдани!.. Кобзар до Ужгорода йде. Повільною іде ходою. Він знає. Що його ми ждем, Бо він став нашою судьбою.
Рішко, М. Вереснева криниця : поезія / Микола Рішко. – Ужгород : Карпати, 1974. – 76 с.
Проліски в діброві, Березня окраса, Щебет над селом. Ми живем на волі, В наші дні, Тарасе, Обнялася Тиса Із твоїм Дніпром. Ти живеш, Кобзарю, У душі народу, В мріях, почуттях. В сім’ї вольній новій З роду і до роду Будеш зігрівати Молоді серця. Пісня бунтівнича, Мов весною буря, По землі гуде. Будуть люди жити В згоді і без жури, І не буде ката На землі ніде. Вічний наш Тарасе! Думи твої-діти Гріють нас теплом. Вільна Верховина Покладає квіти На високу кручу, Над твоїм Дніпром.
